Я памʼятаю день, коли життя перевернулося догори дриґом, туманно й нечітко, однак це назавжди закарбувалося в моїх спогадах.
Ранок. За вікном ще темно. Телефон розривається від вхідних повідомлень зі шкільного чату, і я, все ще сонна, починаю їх читати. Лише кілька слів і прийшло розуміння — почалася війна. Починаю будити батьків, з іншої кімнати чути мелодію телефонного дзвінка, весь будинок на ногах. Намагання дізнатися, що відбувається, нерозуміння, що робити далі. Це наповнювало наші думки, але відповідей не було.
Далі лік днів припинився. Постійні повітряні тривоги, спуск до укриття, яке згодом стало другим домом через ночі, проведені там у страху через невідомість. Здавалося ми застрягли в якомусь поганому сні, однак сонце все ще сходило й заходило, що свідчило про плин часу.
Проте з кожним днем ставало легше приймати дійсність, в якій ми опинилися. Життя продовжувалося, і нам потрібно було рухатися далі. Нічого вже не буде як раніше, але ми віднайшли внутрішню силу. І це головне.
Люди з усіх куточків України почали обʼєднуватися. Нашої стійкості не очікував ніхто, можливо, навіть ми самі. Однак ми вистояли і продовжуємо це робити.
Сьогодні день почався як і всі інші після початку повномасштабного вторгнення, похмуро, але з незгасаючою надією.
Крім того, у мене є мета. Нещодавно я проїжджала повз блокпости мого міста і задумалася, як важко постійно бути на сторожі нашим захисникам, і відтоді мене не покидала думка, як я можу їм допомогти.
Вирішивши почати з малого, рушила до найближчого продуктового магазину і скупила все необхідне для того, щоб приготувати трохи їжі для них.
Вдома я розклала всі інгредієнти для бутербродів перед собою. Скибками нарізала хліб, потім ковбасу та сир. Не поспішаючи, намастила кожен шматок хліба маслом і додала нарізані продукти.
До мене приєдналася мама і почала допомагати, і через деякий час ми приготували купу бутербродів, які з обережністю розклали по коробках.
Разом з батьками ми завантажили їжу в машину й рушили в дорогу.
Під час руху до першого блокпосту я дивилася у вікно, розглядаючи наслідки ворожих атак. Зруйновані будинки, розбиті вікна, уламки речей, якими колись користувалися люди. Тремтіння пронизує моє тіло від побаченого, а також миттєвий жаль за людей, які втратили свої домівки.
Прибувши на місце призначення, я дістала коробку з приготованим перекусом, і разом з батьками ми підійшли до військових, що перебували там.
Відповідна уніформа, зброя в руках, стійко і впевнено тримаються на ногах. Воїни.
Побачивши, як я підходжу до нього, чоловік, найближчий до нас, заправив свій автомат за спину.
Я зупинилася перед ним, на моїх губах сформувалася приємна легка посмішка. — Добрий день, ми принесли вам трохи їжі, аби ви перекусили.
Його вуста також вигнулися в посмішку, широку і щиру. — Дякую.
Лише одне маленьке слово. Однак його очі говорили набагато більше. Вдячність за допомогу, за те, що не забуваємо, за те, що допомагаємо. І майбутнє. В них сяяли проблиски світлого майбутнього нашої держави, можливі лише завдяки нашим захисникам.
Наступні кілька годин ми розвозили їжу по різних блокпостах, де нас завжди зустрічали з посмішкою.
Лише ще один день нашої боротьби.