— «Там мої хлопці!» Можливо, саме ці слова найточніше пояснюють, чому Павло Денисюк у лютому 2022 року знову вирушив на війну. Він мав право не повертатися. У 2019 році звільнився з військової служби за станом здоров’я. Мав другу групу інвалідності. За плечима залишалися роки служби, бойовий досвід. Донецький аеропорт, Опитне, Водяне — і все те, про що люди, можуть лише здогадуватися. Але 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Уже о восьмій ранку Павло був у військкоматі. Його відмовляли. Казали, що він уже зробив достатньо, що тепер потрібно берегти себе. Та він знав, де потрібен. Щоб зрозуміти цей вчинок, потрібно повернутися до початку його історії. Павло Денисюк, з позивним «Паша», народився 22 вересня 1978 року в селі Барашівка на Житомирщині. У родині було двоє братів. Старший, Гриша, також був військовим. Він брав участь у миротворчих місіях, служив в Африці, зокрема в Сьєрра-Леоне. Братів виховували чесними людьми. Вони вміли відрізняти добро від зла, заступалися за слабших і не мирилися з несправедливістю. Це було не просто правилом, а частиною їхнього характеру. Старший брат пішов із життя надто рано, а Павло продовжив жити за тими принципами, які об’єднували їх обох. 2014 рік. Попереду був Донецький аеропорт — місце, де мужність вимірювалася не словами, а вчинками. Там тривали важкі бої за Україну. Під час оборони аеропорту «Паша» врятував життя побратимові. Коли товариш дістав поранення, Павло швидко наклав йому джгут, хоча сам перебував під ворожим вогнем. Він ризикував собою, щоб інший міг жити. У 2016 році Павла нагородили за захист Донецького аеропорту. Та він не любив виставляти свої нагороди напоказ і не розповідав про війну в повсякденному житті. Його мужність не потребувала гучних слів.
2022 рік. Війна повернулася з новою силою, і «Паша» знову опинився серед військових. Він не розповідав, куди їде. Казав, що вирушає на полігон. Насправді прямував на Київщину, до Макарова, де точилися запеклі бої. 11 березня 2022 року Павло Денисюк загинув у районі Макарова. На той час він був старшиною та командиром бойової машини піхоти БМП-2. За словами рідних, його загибель пов’язана з подіями тих днів, коли організовували «зелений коридор» для евакуації мирних жителів. Його історія не вкладається лише в перелік дат, нагород і військових посад. Вона — у джгуті, який він устиг накласти побратимові. У рішенні повернутися на фронт. У мовчанні, з яким він вирушив на Київщину. У старшому братові, який теж обрав військову службу й пішов із життя надто рано. І в записці, яку вже після його загибелі знайшла дружина Іра біля робочого ноутбука. Усього два слова: «Любіть Україну!»
