Документальна історія про отця Ігоря Федоришина — воїна, духівника та Народного Героя України
Його дитинство минало у звичайній українській родині, де про віру згадували рідко. До найближчої церкви від хати було майже сім кілометрів, тож церковного життя малий Ігор практично не знав. Аж раптом десь у п’ятому класі в його душі пролунав дивний і виразний внутрішній голос: «Ігоре, ти станеш священником». Хлопець щиро прибіг до матері, але у відповідь почув лише сміх — який з нього духівник, якщо навіть голосу для співу немає? Минали роки, і наприкінці школи той самий голос пролунав знову, чітко накресливши майбутню долю: «Закінчи школу, підеш в Афганістан, прийдеш з Афганістану — станеш священником». Так і сталося. У 18 років юнак опинився на чужій війні, потрапивши до розвідки. Саме серед афганських гір він уперше побачив смерть обличчям до обличчя і відчув, як війна випалює душу зсередини, залишаючи по собі важку порожнечу. Йому так бракувало тоді когось мудрого поруч, хто міг би розрадити чи сказати добре слово. Проте Афганістан дав йому головний урок на все життя — навчив неймовірної шани до людського життя. Повернувшись додому у 20 років, він навіть комарів, що його кусали, не міг змусити себе вбити, бо після пекла війни будь-яке життя здавалося священним. Виконавши другу частину пророцтва, Ігор вступив до семінарії, прийняв сан священника Української Греко-Католицької Церкви й став душпастирем для парафіян сіл Високе та Коржова на Тернопільщині.
Згодом, коли Житомирська 95-та аеромобільна бригада вирушала з миротворчою місією до Косова, Міністерство оборони запропонувало отцю Ігорю їхати з ними. Там, серед капеланів із 32 країн світу, він усвідомив, що на війні священник — це насамперед психологічна підтримка та моральний щит для воїна. Його власне військове минуле розвідника допомагало легко знаходити мову з бійцями, а серед близьких друзів з'явився комбат Михайло Забродський. Тому коли навесні 2014 року росія вдерлася на схід України і отець Ігор побачив по телевізору перші втрати рідної бригади, він одразу зателефонував Забродському й почув у відповідь коротке: «Отче, приїжджай». 9 травня капелан уже був на фронті, де постало найважче випробування — психологічна неготовність українських хлопців вбивати ворога. Біля гори Карачун отець Ігор встановив капличку та просто роздавав бійцям вервички. Бачачи помилки в русі військ, колишній розвідник намагався пояснити десантникам, як обходити засідки, але ті лиш усміхалися: чому їх має вчити священник? Та коли колона потрапила в засідку і зазнала втрат, увечері бійці зі сльозами підійшли самі: «Отче, а як зробити правильно?». Це був один із найболючіших моментів у житті отця — розуміти, що якби до нього дослухалися раніше, хлопці залишилися б живими. А коли прийшов час їхати додому, воїни благали не лишати їх, адже вірили: коли священник поруч, самі ангели оберігають підрозділ.
У червні 2014-го його попросили стати капеланом у Національній гвардії, де в один підрозділ об'єднали бійців сотень Майдану та колишній «Беркут». Отець Ігор став між ними духовним буфером, пояснюючи, що давній біль має поступитися перед спільним ворожим вторгненням. На блокпості під Слов'янськом він зустрів молодого бійця з Вінниці, свідомість якого від пережитого жаху повністю відключилася. Молитви не діяли, і тоді капелан дістав із торби листи та малюнки харківських школярів. Прості слова й дитячі малюнки повернули воїна з важкого мороку назад до тями. Під час боїв у Маріуполі на Преображення іноземні журналісти запитали отця Ігоря: «З того боку теж є капелан, який говорить те ж саме. Хто з вас правий?». Тоді він знайшов відповідь, яка стала його кредо: «Ми воюємо не від злості, а від любові — любові до Батьківщини та родини. Вони ж ідуть убивати за гроші чи з ненависті. Тому наш воїн на фронті, навіть якщо не ходить до церкви, виконує найвищу місію — береже мир у хаті свого друга і всієї країни». За це віддане служіння отець Ігор Федоришин був удостоєний високого звання «Народний Герой України».
Життя ще не раз випробовувало його на міцність. У 2017 році він дивом вижив у жахливій автокатастрофі, а навесні 2020-го, під час епідемії коронавірусу на Тернопільщині, з болем молився в порожній церкві та самотужки їздив селом, аби висвятити пасхальні кошики біля воріт парафіян задля збереження їхніх життів. З початком повномасштабної війни у 2022 році отець Ігор разом із командою розгорнув масштабну волонтерську діяльність, поставивши для ЗСУ від 100 до понад 400 автомобілів. Це служіння дається важкою ціною — через виснаження та людські поголоски. Проте щоразу, коли здається, що сил більше немає, лунає черговий дзвінок з передової: «Отче Ігор, допоможіть…» — і він знову вирушає в дорогу, лишаючись тихим ангелом-охоронцем для українських захисників.
