Є люди, яких війна не ламає, а лише вивіряє – раз за разом, до кінця. Ігор Вікторович Шульга був саме таким. До 2022 року його життя було звичайним – таким, яким живуть тисячі українських чоловіків. Народився в селі Селець на Житомирщині, у робітничій родині. Пройшов строкову службу, здобув старшого сержанта. Потім – роки за кермом. Проста та чесна праця. Дружина Тетяна, син Максим. Здавалося б, звичайне українське життя. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. І вже 26 лютого – на другий день повномасштабної війни – Ігор зробив вибір, який не всі здатні зробити. Не чекав повістки. Не шукав причин залишитися. Пішов сам. З травня 2022-го він був там, де найважче – на нулі, на першій лінії оборони, на Харківщині. Купʼянський напрямок став його війною надовго: населені пункти, назви яких країна вивчила по зведеннях Генштабу, для нього були буденністю – щоденним ризиком, у якому виживання вимірювалося не удачею, а вмінням і волею. Побратими знали його як Батю. Позивний, який не дається випадково – його заслуговують. Заслуговують турботою про молодших, витримкою у найгарячіші дні, тим самим спокоєм, який передається іншим у момент, коли спокою взятися нізвідки. Виконував обовʼязки командира комендантського взводу, був головним сержантом -командиром відділення кулеметного взводу стрілецького батальйону військової частини А 2573 (3 Окрема важка механізована бригада). Один із побратимів згадує: "Батю, нащо воно Вам треба (про останнє бойове завдання), Ви ж могли просто відмовитись". У відповідь почув лише «ТАААК». А коли Ігор казав "так", усі, хто його знав, розуміли: сперечатися далі немає сенсу. Рішення прийнято, і воно не зміниться. Він переконаний: навіть якби Ігор знав напевно, що не повернеться, він однаково пішов би. Не тому, що не цінував життя, а тому, що мав надто сильну натуру і не міг залишити своїх людей самих, по-іншому не міг. Війна намагалась забрати його. 6 квітня 2025-го під Камʼянкою Купʼянського району черговий обстріл FPV-дронів міг стати останнім. Не став. Контузії, акубаротравми. Він повертався. Щоразу повертався туди, до своїх хлопців, до побратимів, які на нього чекали. Не тому, що не боявся, а тому, що знав, що там без нього буде важче. Повернувся він із важкого завдання і у серпні 2025. За три з половиною роки війни на його грудях зʼявилося кілька нагород: грамота командира бригади у перший рік служби, медаль командира бригади «За визволення Харківської області», нагрудні знаки - Міністра оборони України О. Резнікова «За зразкову службу», «Бойовий піхотинець" від Командувача Сухопутних військ ЗСУ, відзнака Міністра оборони України Р. Умерова «Захиснику України». Але хто знав Батю, розуміє: не заради відзнак він воював. Заради дружини Тетяни, якій телефонував, коли міг. Заради сина Максима, яким пишався, майбутнє якого Ігор захищав буквально. Заради побратимів, які стали йому другою родиною. Побратим згадує й іншого Ігоря – не лише на передовій. Того, хто телефонував дружині й розмовляв з нею ввічливо і лагідно, яку любив понад усе, того, хто із задоволенням казав, що в нього гарна дружина – і це відчувалося в кожній розмові. З побратимами він теж завжди спілкувався з повагою, зберігав спокій і розсудливість навіть тоді, коли обставини цьому не сприяли. "Хоча знайомі ми були недовго, я дуже поважав Ігоря за його характер", – каже він. – "Він по-товариськи йшов мені назустріч навіть у тих питаннях, у яких я й не сподівався, що хтось погодиться допомогти". Інший додає прямо: обидва воювали на нулях, швидко знайшли спільну мову, і він упевнений – Батя ніколи не здався б у полон. Це було не в його характері. Ігор, за спогадами тих, хто воював поруч, ніколи не воював "за державу і за владу" в абстрактному сенсі – він захищав свою родину, свою рідну домівку. 28 листопада 2025 року, виконуючи бойове завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету України, у районі Дворічанського Купʼянського району Харківської області, Ігор Вікторович Шульга зник безвісти. Дев'ять місяців тому обірвалася звістка. Але не пам’ять, не любов і не чекання. Батя – Захисник, який щоразу вибирав повертатися – до бою, до хлопців, до обов'язку, який узяв на себе добровільно того лютневого дня 2022-го. Його історія – це історія людини, яка не шукала героїзму, а просто щодня робила те, що мала робити справжня людина, коли Батьківщина в біді. Ми чекаємо на тебе, Батю. Слава Україні! Героям слава!
